Туреччина безкоштовна

[Paracels]

Доброго дня шановне панство!

Оскільки за нинішніх економічних умов працювати на батьківщині мені стало не цікаво, то вирішив я прийняти участь в міжнародній волонтерській організації – EVS. Ця організація відшкодовує витрати на дорогу та забезпечує волонтерів грошима на їдло та кишенькові витрати. Я обрав проект з порятунку морських черепах Caretta Caretta та Chelonia Mydas на турецькому березі Середземного моря. Це була чудова можливість безкоштовно пожити за кордоном, покращити знання англійської мови та багато чого дізнатися про життя турків та черепах. Тож подальша розповідь присвячується молодим людям, що не знають де себе подіти і як корисно провести час.

В день «Х» я прибув до села Kazanlı, що під містом Mersin щоб вступити до лав міжнародного колективу ентузіастів. Серед 12-тьох учасників були представники 10 країн: України, Литви, Грузії, РФ, Хорватії, Македонії, Італії, Угорщини, Румунії, Португалії; не рахуючи 4-х турків з приймаючої організації.

Жили ми в трьох трикімнатних квартирах в п’яти поверхових будинках на березі моря поряд із заповідним пляжем. Зала однієї з квартир була нашим штабом, де ми проводили основний час на створення нових ідей і втілення їх у життя. Ця ж зала була нашою їдальнею та кінотеатром. Їжу готували по черзі на кухні штаб-квартири, тож мені довелося попоїсти багато незнайомих а інколи підозрілих європейських страв (важко назвати непідозрілою страву «макарони з картоплею»). Наш раціон визначали ми самі, бо самі ходили до базарів-магазинів, розраховуючись із виданого нам бюджету. Я досі сумую за турецьким зимовим різноманіттям свіжих фруктів та овочів, що в нас коштують як м’ясо, а в них копійки, і за редискою розміром з кулак.

Основним нашим завданням було збирати сміття з берега, щоб забезпечити майбутнім арміям черепах простір для кладки яєць, та вільний шлях до моря для новонароджених черепашенят. Нажаль доля не дала мені шансу побачити живих морських черепах оскільки було занадто холодно – не сезон. На волі я побачив лише 50 кілограмову черепаху Caretta Caretta, і то мертву. Серед інших мертвих представників місцевих вод я також зустрів ската, кальмарів, медуз розміром з колесо позашляховика та вівць, цілих та частинами (Мерсін це портове місто, тож кожного дня в морі можна побачити близько 30 кораблів, що чекають своєї черги до порту; на борту вони мають живе м’ясо і якщо одна з вівць захворіла її викидають в море, туди ж іде і інше сміття з борту).

В межах прибирання сміття я шукав сміття металошукачем привезеним із собою. Чесно виставив «всі метали» і викопував все металеве сміття, що може ушкодити як великих так і малих черепах, а також яйця в гніздах (бо якщо лише одне яйце в кладці втратить герметичність і протухне, то всі інші яйця теж загинуть). Золота-діамантів не знаходив, не туристична це зона. Монетки попадались сучасні і дореформені, і якісь незрозумілі, що чистити треба. Інтимність процесу пошуку, що на березі, що в лісі постійно порушують цікаві місцеві, контакт з якими перетворює твій коп в гру «крокодил», коли ти просто зобов’язаний зрозуміти і розповісти все з допомогою пальців, жестів і малюнків на піску. Люди там в принципі добродушні, але оскільки копати в Туреччині можна лише за наявності ліцензії, то кожна зустріч з місцевими може закінчитись викликом поліції.

Також ми проводили просвітницьку роботу для дітей в школах. В початкових школах ми розмальовували стіни сюжетами про захист довкілля. В середніх школах ми проводили майстер-класи з повторного вжитку пластикових виробів та іншого сміття. В вищих школах ми провели презентацію простих способів збереження довкілля – «менше вживай, зберігай, переробляй»; на щастя Леонардо Дикапріо нарешті отримав «оскара», і Ви не повірите але його промова вдячності була про проблему збереження довкілля, тож для більшого авторитету ми використали частину його промови.

В межах роботи програми наші приймаючі керівники організовували нам подорожі до центру лікування та реабілітації травмованих черепах, водили на концерти місцевих рок гуртів, та просто возили на подивитися гарні місця. Але нам не вистачало активностей по вихідним, тож ми багато подорожували різними способами та на різний манер і не пропускали жодної нагоди весело провести час. Про ці пригоди Ви можете прочитати нижче.

[Paracels]

Автоподорож
Після першого місяця на проекті ми заробити два додаткових дня до вихідних, тож було вирішено витратити їх на подорож. Діставшись до найближчого аеропорту в м. Адана автостопом, ми на 10 чоловік винайняли 2 машини і відправилися маршрутом містами Адана-Невшехір(Кападокія)-Конья-Денізлі(Памукале)-Анталія-Адана (1700 км). Рішення орендувати автівку в аеропорті було навіяне жахливими умовами оренди в Мерсіні – з іноземців беруть більше грошей та вимагають засвідчити договір виключно підписом громадянина Туреччини. Доречи оренда машини на 4 дні вийшла в цифру 375 турецьких лір/115 євро, а вартість дизельного пального на одну машину вийшла в 350 лір з машини на 1700 км.

Поки з напарницею по автостопу добирались до аеропорту наш випадковий водій завіз нас на фабрику із фасування овочів та фруктів на імпорт до рідної батьківщини та інших країн. Водій виявився не останньою людиною на фабриці (може директор) та провів екскурсію по виробництву, насипав нам апельсинів і яблук, напоїв чаєм. Ми приємно вразили цього дядька нашим знанням назв овочів та фруктів турецькою мовою, дядько нас теж вразив - відвіз нас до аеропорту зайвих 40 км куди йому не треба було. Це було чудовим початком гарної подорожі.

В той же день ми перетнули гори та потрапили в казкові місця Кападокії. Комірки видовбані в пірамідальних природніх утвореннях гірських порід слугували квартирами для людей періоду ще до нашої ери. Та й зараз деякі люди досі в них живуть і навіть облаштовують в них «печерні» готелі.

На ночівлю поїхали до міста Конья. Ночівля в звичайному 3 зірковому готелі обійшлася в 30 лір. Саме місто ми обслідували пізно в вечері та в ранці наступного дня. Місто особливо нічим не запам’яталось – просто гарненьке місто з просторими вулицями вимощеними бруківкою та з гарними трамвайчиками. Тож по обіді рушили ми до м. Денізлі. По дорозі завітали до міста Егірдір, щоб попоїсти споглядаючи за плесом однойменного озера. Місто Денізлі зустріло нас високою ціною житла та заплутаними вулицями з переплетінням доріг з одностороннім рухом, що зводить замореного туриста з розуму. Сили на пошуки нормального житла скінчилися тож вирішили заночувати в першому дешевому готелі. Мої європейські друзі ледь не скисли від умов цієї діри, що обійшлася нам в 25 лір з персони. Лише я був як вдома – такі умови мені нагадали 5 років, Харківського гуртожитку на заочному відділенні. Простирадла з дірками та плямами настільки вразили португалку, що та спала повністю одіта та взута. В моєму номері, що я ділив з італійкою двері на загальний балкон не зачинялись, а дверей в ванну кімнату просто не було)). Рано в ранці мене розбудив заклик до молитви із сусідньої мечеті, від холоду я більше не міг заснути.

Негатив від проведеної ночі як рукою зняло коли ми досягли Памукале – «бавовняного замку» Туреччини, але не відразу. На пункті пропуску до схилу гори чоловік, що продав нам білети сказав, що нам не слід ходити по білому узутими, тож про себе я вирішив іти не по білому. Але такого маршруту як виявилось не існує. Температура повітря +3 і п’ятеро людей з матюками і босими ногами піднімаються білим схилом. Через 100 метрів ми виявили під ногами потічки теплої води, забули про колишні образи і повністю віддали себе насолоді споглядання місцевої краси, що дарувала моменти щастя ще римлянам до Різдва Христового. Невистачить білого паперу щоб описати осліплюючу красу інопланетного пейзажу цієї місцини. Одним словом це №1 що ви повинні побачити як будете в Туреччині.

Залишок дня після візиту Памукале ми витратили на дорогу до Анталії. Шлях до Анталії лежить через гори. Погода в горах різко відрізнялася від погоди на рівнині. Гірська дорога зустріла нас снігом та вітром, температура за бортом -4. Італійка, що була за кермом сказала що ніколи не керувала машиною по засніженій дорозі із кригою, наша подруга з Португалії відреагувала істерикою із словами «ми всі помремо!» (всю дорогу вона пристібалася на задньому сидінні, чим провокувала мене на всілякі чорні жарти). Зупинившись серед дороги ми стали приміряти ланцюги на шини. Потім на допомогу примірці покликали турецького поліціонера, що без діла рахував пролітаючі сніжинки на узбіччі дороги. Як в тій казці про ріпку поліціонер телефоном викликав друга, що знає як це робиться. Друг не зміг допомогти оскільки розмір ланцюгів був призначений для значно більших коліс. Тож потихеньку ми поїхали. Португалка дорогою мотала ляльку вуду, щоб покарати безвідповідальних прокатників машини, що халатно віднеслися до нашої безпеки.

Анталія зустріла нас вечірньою температурою в +17. Вартість входу до акваріуму виявилася непід’ємним тягарем в 35 доларів, тож ми провели вечір просто тиняючись вулицями в світлі ліхтарів. Готель в Анталії, де ми зупинилися, взяв першість серед всіх інших, що мені доводилося бачити не тільки в Туреччині а і усюди де я не був, як по вартості на персону (20 лір) так і по вишуканості інтер’єру. Наступного дня ми відвідали музей археології. Музей вартістю 25 лір мало чим відрізняється від музею в одному старенькому містечку Тарсус-Клеопатра, який я мав радість відвідати безкоштовно. Відмінність його лише в більшій кількості античних статуй та візантійських ікон. За що я люблю такі музеї, так це за те, що там можна завди підкреслити для себе щось нове про історію і про ідентифікацію знахідок. Цікавим був центр міста під годинниковою баштою, але там слід бути дуже обережним – наші друзі з іншої машини лишили свою тачку і не знайшли, бо ту забрали на штраф-майданчик, на пошуки якого було витрачено 3 години. На виїзді з Анталії ми заїхали побачити водоспад. Якщо будете там, то не пожалкуйте часу на прогулянку на катері, щоб споглядати падіння води у всій красі.

На виїзді з Анталії ми мали змогу протестувати роботу антитерористичної організації Туреччини. На трисмужковій дорозі, що була обмежена конусами до однієї смуги, якийсь невнятний дядько в зеленому жакеті в’ялими жестами показував нам жести, що їх значення знає лише його психолог. Незважаючи на перформанс цього вуличного артиста ми поїхали далі, лише Литовка уважно слідкувала за його діяльністю і повідомила нам, що він передав комусь щось по рації (мабуть образився за невизнання його таланту пантоміми). Ми їхали далі і на наступному перехресті, коли ми спинилися на світлофорі цивільна машина перекрила нам рух і люди в цивільному загрозливими жестами вказали нам звертати на узбіччя. Серйозного виду дядько став напроти водійських дверей і жестом наказав відчинити ці самі двері. Двері відчиняються і він намагається щось спитати-сказати і у відповідь чує наше ламане «привіт як справи» турецькою мовою)). Тут наш опонент відразу губиться у спробах пригадати слова зі сторінок забутого ще в школі підручника англійської мови, помітно заспокоївшись не побачивши серед нас нікого підозрілого чи небезпечного. Ми лише вийшли з машини, показали вміст багажника та показали паспорти. В цей момент тільки громадянка РФ – маленька дівчинка неслов’янської зовнішності, стискала маленькими ручками свій документ і не дала його на перевірку, побоюючись бути розстріляною на місці каральними загонами османів-бендерівців)). Нас відпустили з миром без усіляких проблем і звинувачень, бо серед наших зупиняльників так і не виявилось нікого здатного на комунікацію хоча б однією з 6 мов на вибір (обожнюю почуватися іноземцем, особливо в таких ситуаціях – думав я, до моменту як вже в дома дізнався, що нам тепер треба виплатити штраф за «не зупинку на вимогу» у розмірі 50 євро ). І поїхали ми до дому, а по дорозі на нас чекали 3 години їзди карколомними гірськими серпантинами із банановими плантаціями по узбіччях…

[Paracels]

Фото з музею Анталії

[Paracels]

Стамбул

Після того як мої друзі по проекту витратили наступну чергу з 4 вихідних на поїздку до Кіпру мене давила жаба. Я і дівчинка з Грузії були єдиними людьми яким потрібна була віза на відвідання цього острову. Тож задля загоєння душевної травми я взяв подругу з Італії, друга з Румунії і відправився подивитися Стамбул за 2 дні. Тоді я ще не знав що щоб побачити все заплановане за такий короткий термін треба принести в жертву свої ноги. Для досягнення мети ми обрали повітряний транспорт, бо автобус з Мерсіна до Стамбула іде 14 годин.

Опівночі в п’ятницю ми вирушили автостопом до аеропорту м. Адана, другу машину що ми спіймали керував п’яний водій. Цей дядько в режимі гостинності пригостив нас придбаною на одній із заправок кока-колою і по традиції провіз нас на 40 км далі ніж йому було їхати. Дві години сну в аеропорту, переліт і в ранці ми були вже в нашому готелі, щоб скинути зайвий вантаж наплічників. Із всього що можна побачити в Стамбулі мене більш за все вразила Базиліка Цистерна. Є щось містичне серед цих колон захованих під землею, що не бачили сонця але бачили більше ніж я. Так би і провів півдня дивлячись на рибок, що кружляють в пошуках їжі серед монеток, що їх лишили по собі люди з різних куточків землі. Монетки на дні своїм мерехтінням привертають твою увагу і ти зачарований загадкою їх походження стоїш, намагаєшся визначити їхню належність з поміж незліченних варіантів і запитуєш себе «от чому я саме зараз без магніта?».

Серед великого різноманіття мечетей мені найбільше сподобалась мечеть Сулеймана. Там до того ж був присутній волонтер для спілкування з іноземними туристами, тож я мав приємність по задавати йому цікаві провокаційні запитання і отримати на них несподівані відповіді. Блакитна мечеть мене лише засмутила. Сумно усвідомлювати те, що православні образи пензлів Візантійських майстрів назавжди втрачені. Айя-Соф’я через високу ціну на вхідний квиток, так і не відкрилась мені, тож лишив це місце до наступного разу.

Як справжній поціновувач старовинних речей я вважав своїм обов’язком відвідати царський палац Топкапі. Сам палац достатньо чепурненький і цікавий, але після відвідання кількох не менш багато оздоблених і прикрашених мечетей це не так вже і вражаюче. Ось вид на Стамбул та Босфор зі стін палацу справді по султанськи неповторний. І ось після оглядин стін палацу настала черга відвідати приховані в стінах кімнати, щоб побачити османські безцінні реліквії виставлені на показ звичайному люду. Моє роздратування від бездарно оформленої експозиції не взяла б ніяка валеріанка! Зараз поясню. Заходиш такий в слабенько освітлену кімнату, в стінах кімнати комірки на рівні голови, в комірках за склом сховані реліквії. Але освітлення в комірках настільки слабке, що смарагди на золоті виглядають як зачухана біжутерія, і так на усюди. Систематизація та оформлення експозиції ніби була віддана на поталу студентам-практикантам. За те репліки цих же скарбів в крамниці поряд з експозицією, виглядають шикарно, освітлені софітами грають сяйвом даючи можливість надолужити розчарування.

Як будете в Стамбулі обов’язково перетніть Босфор морем. З човника відкривається дуже гарний краєвид, а коштує недорого – як проїзд трамвайчиком. В плав перетинати не рекомендую – дуже багато медуз. Перетин Босфору на метро Вам не принесе жодних вражень – метро як метро.

[Paracels]

Я б іще багато міг написати про життя і пригоди в Туреччині, але і так занадто довга повість вийшла.
Дякую за увагу всім терплячим хто прочитав до кінця!
А всім нетерплячим бажаю терпіння!

[fiddler]

Дякую, юначе. Дуже цікава розповідь, тому пишіть ще. Про все що згадаєте.

[Paracels]

Дякую fiddler за проявлений інтерес. Тож спеціально для Вас продовження...

Вечеря з мільйонером

Про гостинність Турецьких людей можна довго говорити. Незнайомі люди завжди готові вам допомогти і проявити турботу, розмір турботи залежить лише від можливостей цих людей. Наприклад одного разу, коли я чистив пляж дві закутані в хіджаби туркені пригостили мене помідорами за добру справу; каучсерфери моїх друзів мало того що прийняли їх на ночівлю, так ще й годували, поїли, возили і за музеї платили. Часто такий набір сервісу примушує ніяковіти людей з Європи, що не звикли до таких «подарунків», але якщо ви в знаходитесь в зіпсованій туристами Анталії, то скоріше за все за будь-які знаки уваги вам доведеться заплатити (іноді втричі від номінальної вартості). Але це не стосується чаю, якщо, де б ви не були, вам принесли чай без попереднього замовлення, будьте певні - він безкоштовний. Чай це такий невербальний спосіб спілкування – це може бути і привітання, і комплімент, і вибачення. Якщо ви зайшли на пошту за послугами, як було з моєю подругою, і через мовний бар’єр вам не змогли допомогти, то ваше обурення і незадоволення просто розтане, коли поштар незважаючи на вашу злість просто покаже на стільчик і запитає «чай?». «Не відправив ні листа, ні посилки – прийшов на пошту чай попити» - думаєш про себе ідучи додому аналізуючи «чи то лижі не їдуть, чи то ти не такий». От щоб ви сказали вашому батькові/чоловіку, якби він прийшов додому в компанії незнайомців, що навіть вашою мовою не розмовляють, і сказав: «жінка, діти, це мої нові друзі і вони з нами повечеряють»? А зніяковілий гість в принципі і не планував там опинитися, йому треба в інше місце, але відмовити вже неможливо – ви вже полонений Турецької всеохоплюючої гостинності.

Одного разу після тріумфальної презентації в турецькій школі-пансіонаті, я з частиною команди вирішили провести залишок дня на базарі. За доброю традицією від звичайного шопінгу нас відволікали повз проходячи люди, що звертали на нас увагу і намагалися спілкуватися хто як міг. Один дядько в пристойному костюмі (це нікого не дивувало, бо поряд знаходився бізнес-центр) чистою англійською мовою з британським акцентом розпитував нас звідкіля ми такі різні і що тут робимо. Дізнавшись, що ми волонтери він всіма силами почав нас умовляти пообідати з ним і повів нас в непристойно дороге місце. В ресторані він познайомив нас зі своїми двома двоюрідними братами (із 56!) і запропонував зробити замовлення. Оскільки до цього ми вже пообідали в шкільній їдальні, то йому вдалося вмовити пригостити нас лише морозивом. Він розповів про себе що звати його Енгін (як двигун англійською мовою), він бізнесмен, займається імпортом, інвестиціями, тримає 2 готелі, 12 років прожив в Великобританії і відвідав 120 країн світу. Також він був в Україні і наша ненька запам’яталася йому лише низькою температурою, і тим що три светра під двома піджаками під пальто не рятують від холоду і йому довелося купувати пуховик)). Врешті решт він лишив мені як самому відповідальному візитівку і взяв номер телефону, щоб запросити всю нашу команду до себе додому на барбекю, від якого ми не в праві були відмовитись.

Через день ми відправились на прийом в дім бізнесмена. Викликане ним таксі забрало нас із призначеного місця і ми поїхали в закритий котеджний комплекс для багатіїв із спільним величезним басейном і тенісним кортом. Неозброєним оком було видно, що це місце доступне лише мільйонерам. Комплекс знаходився на пагорбі, так що з нього відкривається вид на все місто та море; поряд знаходиться ліс та водоспад на відстані півгодини пішки.

Енгін зустрів нас і провів на заднє подвір’я двоповерхового котеджу де на чолі з його батьком зібралися родичі та друзі. Спеціальна людина, повар з ресторану, вже почала розпалювати барбекюшницю і невдовзі повітря наповнилося ароматом смаженої баранини. Поки ми сиділи і спілкувалися на теми міжнародної політики спеціальна жіночка-офіціант розставляла тарілки і прибори. І ось почав діяти конвеєр м’ясних наїдків. І було це неперевершено, особливо після кількох місяців вживання виключно курячого м’яса, як в шаурмі так і для самостійного приготування, бо воно в двічі дешевше за баранину. Нам по черзі приносили гарячі кебаби, шиш-кебаби, реберця, котлетки та нарізали стейки середнього просмаження. Все це заїдалося овочами-гриль і соусами невідомого складу. Запивалося неймовірного смаку вином ніяким чином не схожим на недешевий турецький шмурдяк з магазину. Почало сідати сонце і родичі поїхали по своїм справам, лишилися лише хазяїн із дружиною і його друг теж із дружиною. Нам винесли солодощі і приготували чай. Якщо я після кількох спроб перестав їсти місцеву пахлаву (баклава турецькою), бо маю алергію на неякісний цукор та його замінники, то я не відмовився від домашньої пахлави і не пошкодував. Особливо смачно її виявилось їсти із морозивом. Смак справжнього домашнього десерту із натуральних компонентів і крапельки любові неможливо порівняти із ширпотребом на міських ятках. «Після смачної страви треба смачно покурити» - сказав друг хазяїна і дістав припасені для дорогих гостів заборонені речовини різного ґатунку, що їх можна покурити. Після таких пригощань ми пішли в дім дивитися фільм про розширення свідомості і людських можливостей – «Люсі» турецькою мовою із коментарями господаря.

По закінчені кіносеансу ми заспішили до дому на інших не менш важливий запланований захід. Господар кожному з нас подарував нам по одному екземпляру своєї книги. Всього він є автором шести книг, але нажаль в англійському варіанті в нього вдома знайшлось лише одне видання. Нажаль я ще не прочитав плодів його творчості, бо мій смартфон помер від турецької води, а без підсказок онлайн-перекладача мені важко читати серйозні тексти. Проте я можу сказати, що ця книжка є щось на кшталт особистого мотиватора на здійснення великих справ. Як згодом виявилося наш новий друг багато подорожує з надихаючими лекціями про те як досягати успіху, пізнати себе і іншими мотиваційними темами.

Коли вже біля машини наша компанія прощалася із парою господарів і їх друзів я ледь не зробив неприємну помилку. До того моменту я вже звик і мене не било струмом від того, що коли ти тиснеш руку малознайомій особі, ця особа на знак великої поваги і прихильності може притулити свою щоку до твоєї і озвучити це жирним «чмок». Цей ритуал був проведений з господарем і його другом, тож коли я потиснув руку хазяйці дому, я на автоматі зробив пів кроку в перед, щоб зробити «чмок» поваги. На щастя я вчасно спинився, не помітивши ніякого руху мені на зустріч. Мені б звичайно нічого б не зробили. Але така помилка мене засмутила б більше ніж господарів.

В підсумку хочеться відмітити, що це класно зустрічати таких людей. І дуже сумно усвідомлювати, що перебуваючи вдома я не можу бути настільки ж госте приємний, як на прикладі цього дядька. І справа не в менталітеті, як деякі можуть зауважити, як на мене тут справа лише в можливостях і бажанні. А якщо ти забезпечений, і/або просто задоволений своїм становищем, то ти і більше розташований до нових знайомств і безпрецидентної доброти.

Тож бажаю всім злагоди і заможності!

[melena74]

Яка цікава розповідь! Я з захопленням дочитала до кінця, як книжку про пригоди. Дякую!!!!!!!!!!!!!

[yuliya25]

Интересный отчет ! Спасибо !

[superdelfin777]

Интересное путешествие и рассказ, спасибо