Идущий по следу
Оффлайн
Зарегистрирован: 30.01.2011
Сообщения: 1460
|
 Добавлено: Mon Mar 30, 2020 18:52:08 Заголовок сообщения: Таємниця скандинавської фібули - застібки. |
 |
|
Тайна скандинавської фібули — застібки.
Цокіт копит, пара коней на старій дорозі по краю лісу. Сонце нарешті перемогло зиму. Земля починає прокидатися і першоцвіти де-не-де пробиваються з-під опалого листя, наповнюючи яскравими квітковими плямами жовтуватий покрив мішаного лісу. Просинаються і комахи, і пташки вже по-весняному щебечуть. Оживаючи, природа пробуджує все після зимової сплячки.
Трохи більше 1000 років тому, ідуть двоє, він і вона... Старою короткою дорогою з Чернігова до Києва на зустріч долі.... Він — Радослав, вона — Інгрід(Вродлива), донька скандинавського ярла.
Наш час, 2020 рік, кінець березня. Гарний сонячний день, я заводжу мотоцикл і їду... А думки кулею в голову: «Все гарно, якби не карантин, усі плани порушилися! Та хіба тільки у мене, у всіх! Але життя продовжується, треба думати про майбутнє, про завтрашній день».
Якраз знайомий запросив трохи покопати біля нього в лісі, діти його вдома, побачать щось нове, та й прогуляються з нами. Куплю у нього ланцюг на бензопилу і дві старі заточу. Він копійку заробить, та і мені користь. Зима пройшла, треба думати про наступну.
Вони знайомі з дитинства. Інгрід маленькою приїхала разом з батьком зі Скандинавіїї. У міжусобиці, у боротьбі за землю, загинула мати. Вона була Діва — щита, жінка воїн. В цій сутичці батько уцілів, встиг забрати дочку. Виконавши обряд кремації, батько протягнув дочці застібку з похідного плаща матері, із зображенням сови, жіночий оберіг, який символізує захист сім’ї від посягань зі сторони.
«Хай мати береже тебе, вона приєднається до воїнів за столом в Одіна, і буде бенкетувати в Вальхаллі», - сказав батько.
Та з уцілілими воїнами пішов на Русь, шукати кращої долі. Залишатись вдома після поразки було небезпечно.
Під Черніговом було чимале поселення вікінгів, засноване князем Олегом на місці підкореного городища сіверян. Там осів дядько по матері , знатний воїн. Він давно кликав у гості.
Ось я у товариша, привітався, і одразу з усіх боків був оточений його дітьми.
Вони: “А ви справжній скарбошукач? А скільки років шукаєте? А що знаходили найціннішого? А як будемо ділити скарб?”
Найстаршому років 13, інший трохи молодший, і лапонька доня наймолодша, дуже серйозна...
Тато точить ланцюги, а діти чекають з нетерпінням моменту закінчення, на їхній погляд, цього нудного процесу.
«Скільки ж років вона знає Радослава?» - подумала Інгрід, поглянувши на молодого чоловіка, який змужнів на її очах. Син воїна, її дядька і полоненої красуні аланки. ЇЇ батько Радослава привіз з успішного похода в Хазарський Каганат,він взяв із бою. Закохався і одружився.
Вона через рік народила йому сина. Чорнявого, кароокого, статного, який вродою відрізнявся від світлих сіверян. Немовля часто посміхалося, наче радіючи цілому світу, в якому він з’явився. Так і назвали за місцевим звичаєм — Радославом.
Інгрід приїхала на Русь в 5 років, йому було 8... Вони часто гралися дітьми, вигадували різні забавки, було добре і весело. Через два роки при пологах померла мати Радослава, залишивши після себе красуню дочку. Часу для забавок не стало, та всі вже подорослішали.
Незабаром, в бою загинув його батько... Радослава забрали в молодшу дружину на навчання в отроки. Сестру забрав його рідний дядько в Київ, який служив в княжій дружині.
Вони з Інгрід рідко бачились, але коли зустрічались десь очима, між ними спалахувала якась іскорка... може згадка з дитинства...а може щось інше. Вона боялась навіть про це думати, бо була заручена батьком із знатним вікінгом і обіцяна йому.
Настав час одруження, відрази наречений не викликав, але дивлячись на нього її очі не спалахували. «Може з часом...»,- казала вона собі. Поїхала під Любеч, минуло півтора року, чоловік не повернувся з походу... Дітей вона йому не народила. Повернулася до батька, там у Любечі її нічого не тримало. Все чуже, безрадісні спогади.
Рік жалоби, біля тата.
«Не гоже залишатись одній, треба за мужем бути»,- сказав батько, і прийняв сватів від київського боярина.
А вона все розпитувала про Радослава. Дізналася, що він не тільки змужнів, а здобув славу під Константинополем , куди пішов з дружиною князя Ігоря. Чутки швидко розлітаються, поселення готувалося до зустрічі своїх вояків із походу...
Час ікс настав: малеча на чолі з татом рушила разом зі мною у пошуках прихованих скарбів. А мрії у них були, очі світилися.
Ось ми і в лісі. Збираю прибор, малеча дивиться на мене з надією, хтось уже розтопирив кишені, щоб більше влізло....
Вже є перший сигнал, малеча крутиться між ногами, цікавість страшенна! Глибокий, чіткий сигнал, із землі з’являється пробка - безкозирка. Тато взяв у руки предмет, почав пояснювати, що в сиву давнину при СРСР горілка закупорювалася одноразовими алюмінієвими пробками. Не як зараз з закрутками, коли можна випити, закрутити та сховати. А раніше одразу випивали, ніхто б і не подумав залишати. Народ пив більше і «філософія пиття» була інша! Тато таки аналітик – це така людина, яка слідкує за гостями, дивиться «а на літо лі» в них в чарках. Це я так жартую.
Але мені підхід і контакт з дітьми сподобався.
Воїни повернулися з перемогою і здобиччю! Правда не всі, але таке ж воно воїнське ремесло. Вдови і їхні діти, були щедро винагородженні трофеями, знатну тризну справили!
Повернувся і Радослав. Інгрід не могла від нього очей відвести, крадькома спостерігала з-під рясних повік. Який же він гарний, статний змужнілий. Поспішив батько зі сватами...але ж дав слово, а слово – це честь. Мабуть так долею написано, та сьогодні хоч надивлюся...
Та й Радослав, поглядав на Інгрід, але не дозволяв собі навіть подумки дозволити щось зайве, дати волю почуттям, та й наречена у нього була....
Після свята батько Інгрід покликав Радослава, попросивши його відвести дочку до майбутнього чоловіка, як було попередньо домовлено. Потім і він приїде в Київ на весілля, коли справи завершить.
Радослав свою сестру побачить і дарунки їй завезе. Дорога зараз небезпечна, печеніги по всьому лівобережжю шастають.
Батько покликав Інгрід і сказав, хто буде супроводжувати. У неї перехопило подих, вона не подала виду, щоб не злякати свою мрію. Майже два дні разом із ним....
В дорогу зібралися вранці.
Цокіт копит, пара коней на старій дорозі по краю ліса. Сонце нарешті перемогло зиму.
Трохи більше 1000 років тому їдуть двоє, він і вона...Здається в цілому світі існують тільки він і вона...
У лісі сліди від попередників, акуратно закопані ямки і не дуже. Трохи залізяк, трохи пробок, пару гільз... І більше нічого, а хочеться знайти декілька монеток дітям, щоб було їм на згадку про таку першу лісову пригоду, пошуку скарбів. Прохожу між старих дубів, між закопаних ям, сигнал... знову пробка... інший сигнал... Сканую відвал, вивалюється масивна застібка з головою сови! Відчуваю пульсацію епох,певний зв’язок, знахідка шукає нас, а не ми її. Одразу не розумію, звідки тут? Русь... Емоції переповнюють. Відправляю знахідку в кишеню для з’ясування.....
Частину шляху проїхали мовчки, щось сковувало, не давало розкритися. Може давно не бачились, хто знає. Інгрід не хотіла злякати свою удачу. Вивчала Радослава, в ній прокидалась та забута маленька дівчина, кумедна і задирлива.
Сонце піднімалось, природа оживала і разом із нею оживали двоє подорожніх, скованих міцним ланцюгом, призабутих спогадів.
Кінь Радослава ногою провалився в кротячу нору, мало не скинувши вершника. «Незграба», - розсміялася Інгрід, - «якій був, такий і залишився». Радослав та Інгрід почали сміятися, провалюючись в глибокі спогади дитинства. Вони раділи один одному, раділи долі, яка дивним чином звела їх знову разом, раділи миттєвості життя, невідомо що буде завтра, чи за наступним поворотом дороги.
Іще година пошуку. Діти потомилися, а монетки ще нема, тільки різне сміття. Ентузіазм згас, адреналін закінчився. І нарешті 20 копійок 1961 року, хоч щось на згадку з монет.
Збираємося назад, скарбу не знайшли, здобули досвід і гарно провели час на свіжому повітрі. Ось ми і на подвір’ї, я прощаюся з господарями,сідаю на мотоцикл і їду додому. Хочеться сполоснути знахідку водою, і виставити на обговорення на профільному сайті «Віоліті».
Сонце потроху сідає, до переправи через Дніпро приблизно півтори години шляху. Треба ставити табір, якраз тут по дорозі в лісі є маленькі озерця з чистою водою. Коней треба напоїти і дати їм трохи відпочити. Та й нічним шляхом по лісу небезпечно.
Звернули з дороги, він пішов поїти коней, вона збирати хмиз для багаття. Радослав повернувся, крадькома спостерігаючи за роботою Інгрід, тіло якої звабливо вигиналося, нагинаючись за гілками. «Яка ж вона стала гарна...» - подумав він.
«Дай допоможу!» - крикнув Радослав.
«Мало не злякав, спробуй», - сказала Інгрід. Вона чудово знала,що чоловік за нею спостерігає.
Дівчина зігнулась за гілкою, він взяв її за руку, і хмиз впав на землю, Інгрід стала в повний зріст і подивилась йому в очі. Стримуватись не було більше сил. Вуста знайшли вуста, тіла почали з’єднуватись, але їхні душі були поєднанні вже давно.
Похідний плащ з застібкою її матері впав на землю, накриваючи першоцвіти. Земля в тому місці цвіла, наповнюючи все навкруги еманаціями любові. Ніхто навіть не розкладав вогонь, він був у них всередині, зігрівав і освітлював їм все навкруги. Виснаженні пристрастю, вони провалилися в сон, тіла і душі сплелись в один живий клубок.
Через короткий сон почувся крик сови, потім цокотіння копит коней. Двоє прокинулись і завмерли в очікуванні небезпеки. Вершники їх не помітили, проїхали поряд. Добре, що до вогню діло не дійшло.
Треба було швидко збиратися, поки не стало світло. Виїхали як почало ледве розвиднюватись. Проїхали частину шляху, Інгрід стало холодно, вона опустила руку в похідну сумку. Плаща не було, він так і залишився лежати на першоцвітах. «Дар духам того місця: якщо вони забирають щось цінне, то і дають щось цінніше»,- подумала вона.
Перед Деснянським Городком, Інгрід під’їхала до Радослава, взяла за руку, дивлячись з ніжністю та дякуючи за цю миттєвість долі, яку подарувала їм ця весна.
Далі переправились через Дніпро, на Поділ, у Київ. І кожен пішов своїм шляхом долі, вони більше не побачились.
Це відбулося більше 1000 років тому.
Ось я і вдома, прополіскую знахідку водою і швиденько фотографую, поки є сонце. Виставляю на обговорення, чекаючи на експертну оцінку. І вона радує:
скандинавська застібка-фібула 10 століття, рідкісна знахідка для України!
Післямова
Через 9 місяців в Інгрід народився хлопчик. Немовля часто посміхалося, наче радіючи цілому світу, в якому він з’явився.
Той, хто іде по сліду (Ігор Крепак)
Посилання на обговорення застібки: https://forum.violity.com/viewtopic.php?t=2126180&highlight=
Посилання на мою книгу: "Записки скарбошукача - невідомі скарби Броварщини"
https://forum.violity.com/viewtopic.php?t=2121081&highlight=
З повагою
| Описание: |
|
| Размер файла: |
322.11 KB |
|
| Описание: |
|
| Размер файла: |
264.14 KB |
|
| Описание: |
|
| Размер файла: |
255.25 KB |
|
| Описание: |
|
| Размер файла: |
337.62 KB |
|
| Описание: |
|
| Размер файла: |
348.1 KB |
|
| Описание: |
|
| Размер файла: |
343.85 KB |
|
| Описание: |
|
| Размер файла: |
301.07 KB |
|
|
|
